Історія лікаря з окупованої Снігурівки, що на Миколаївщині

Лікар Валентин Шмигельський 32 роки попрацював у Снігурівській лікарні, а коли 19 березня 2022 року війська РФ захопили місто, чоловік відмовився співпрацювати з окупаційною владою. До кінця квітня медпрацівник виконував свої обов’язки та не покидав стіни закладу, поки не було прямої загрози його життю.

Свою історію про життя та роботу в окупованій Снігурівці лікар розповів кореспондентам «Суспільного».

— Війна почалася, щури повтікали. Головний лікар (молодий хлопець за 30 років), його рідний брат, співмешканець начмеда, начмед і його дружина. В перший день війни втекли з лікарні, кинули лікарню. Кинули хворих. Вони місцеві жителі всі. Їх не кликали на фронт з автоматом в окопи. Вони повинні були залишитися та допомагати людям. Коли почали поступати наші хлопчики 20-річні, з Антонівського, з Каховського моста, не було кому надавати допомогу. Мені подзвонив голова міста, о шостій годині вечора приступив до обов’язків. І о восьмій годині вечора привезли мені розпорядження виконувати обов’язки головного лікаря. І після цього це все почалося. На час надходжень наших воїнів. Не було нічого, не було скальпелів. Мені прийшлося вночі шукати відкриті приватні аптеки, люди дали нам все, — розповів Валентин.

Два місяці він прожив у лікарні. За його словами, ніяких вказівок щодо роботи лікарів не було — всі чинили так, як дозволяло сумління.

— Додому не їздив, я постійно жив в лікарні, тому що це вже почалася війна. Надходили поранні, тобто 25-26 числа, ми намагалися надавати допомогу. Ми відправляли з черепно-мозковими травмами, з переломами великих кісток, з травмами очей ми відправляли в Миколаїв, — розповів чоловік.

Згодом у лікарні зникли світло та інтернет.

— У місті повністю зникло світло, ми то в лікарні мали ще світло, бо до нас доходило, а потім і в нас зникло. Виходить, що в усьому місті, одна єдина організація, що працює, це лікарня, немає кому світло ремонтувати. Водоканал не працює, тому що світла немає, також повтікали керівники, — додав лікар.

Він розповів, що місто не було в окупації до 19 березня, але через Снігурівку проїжджали колони російської техніки: танки супроводжували бензовози чи бочки з горючим.

— Тобто окупації не було, поліції їхньої й так далі не було, але через місто проїздили. В перші дні війни, проривалася колона танків, через Снігурівку йшла. Наші хлопці з територіальної оборони з якимись автоматами, коктейлями Молотова їх повернули назад. Підпалили якусь певну кількість, потім прилетіли наші вертольоти ще та їх розстрілювали, ті танки, — згадує чоловік.

19 березня війська РФ прорвалися до Снігурівки. Тоді медпрацівники вирішили вивозити поранених військових ЗСУ з лікарні.

— Був випадок такий, що в реанімації лежить хлопчик з переламаними ребрами, дренажем в грудній клітці. Мене кличе, я приходжу, що таке: «Лікарю, спаліть мої документи, спаліть мою форму, тому що мені зателефонували хлопці, що проривають в Снігурівку окупанти!». Я забрав документи. На той час я вже був готовий до евакуації. Мені підприємці-фермери купили спортивні костюми, купили взуття для того, щоб їх відправляти, як цивільних людей. Я забрав документи, покликав карети швидкої допомоги. Спустили ми того хлопчика у швидку. Дав вказівку їхати на трасу, виключати мигалки та фари, щоб ніхто не побачив. Ми вивезли хлопця, — розповів Валентин.

Згодом до закладу прийшли російські військові. Валентин вийшов до них, оскільки не хотів, щоб вони заходили в лікарню.

— Я вийшов, у мене було чорне пальто таке, руки в кишенях. Він тягне мені руку вітатися, я руки з кишені не витягнув. Вони мене запитали за зброю, вони запитали за військових, вони мені розповіли вже, які корпуса в мене працюють, а які не працюють, які закриті. Запитали чи у підвалах немає зброї. Я почав у них питати: чому вони прийшли до нас. «Ми не прийшли вашу землю забирати, — кажуть, — ми прийшли боротися з нацизмом, — розповів медпрацівник.

У квітні в лікарні почалися перевірки, допити медпрацівників та пацієнтів. На Великдень, 24 квітня, росіяни прийшли з обшуком спочатку в лікарню, а потім і у квартиру до чоловіка.

— Приїздять, давай обшуки робити в мене, в моєї дружини в кабінеті. Потім повели мене в кабінет головного лікаря, години дві проводили зі мною бесіду, щоб я перейшов на їхню сторону. Я їм сам, може, не був цікавий, але мова була за колектив. Заборонили мені виїздити за межі Снігурівки, заборонили мені хворих вивозити до Миколаєва. «Ви повинні йти, в нас буде референдум, — кажуть, — ви маєте йти на референдум всім колективом». Я їм пояснював, що я цього робити не буду, я лікар, я політикою займатися не буду, я займаюся лікувальною роботою та все, — згадує головний лікар.

Окупанти забрали його в полон, де протримали кілька годин і побили.

— Вони приїздять, кажуть: «Ти не лікар». Забирають мене, заводять в лікарні, є така клітка для затриманих, заводять туди. Потім приходять, одягають мені наручники, допитали водія. Вивели мене з лікарні, повезли додому. Били, вони мене били. Вони мене розповіли, що будуть струмом питати, кип’ятком, але тут мене просто били. В полоні провів десь години три-чотири. У наручниках, — згадує чоловік.

Під час чергового обшуку вони забрали гроші та золото.

— Знайшли вишитого Шевченка, просто він навіть не в рамочці був. Просто на тканині вишитий: «Це хто такий?». Я б їм сказав, але тоді не до того було. Я не знав, що зі мною робитимуть. В мене була радість, що я дружину в останній момент, але вивіз з міста, — розповів лікар.

Після цього йому запропонували протягом 24 годин залишити Снігурівку.

— Я їм кажу, що вже їду, ви мені машину віддайте. Вони супроводили мене до переїзду, я не хотів їхати в Херсон, хотів на Миколаїв, — каже чоловік.

30 квітня чоловік дібрався на підконтрольну Україні територію. Станом на 13 вересня 2022 року Снігурівська громада залишається окупованою Російською Федерацією.