Жменька різдвяних історій: що читати про українське Різдво крім Гоголя

Размер текста
обычный

Тема Різдва, а разом із нею сюжети перемоги добра над злом, світла над темрявою, віри над зневірою, – одна з найвдячніших тем у світовій літературі. Історії про різдвяні дива, примирення та прощення щоразу торкаються найглибших струн наших душ – і письменникам гріх цим інструментом не скористатися.

Утім, навіть гуру від літературної критики вистачить пальців однієї руки, щоб без попередньої на те підготовки перерахувати найвідоміші різдвяні історії в українській літературі. Що ж до звичайних читачів, то цей перелік може початися й закінчитися гоголівською «Ніччю перед Різдвом».

Насправді різдвяних текстів українській літературі не бракує. Нам просто бракує усвідомленої тяглості різдвяної традиції.

Упродовж десятиліть Різдво лишалося в радянському календарі «святом нон грата», тож навряд чи українські радянські письменники мали шанс написати щось рівня «Дарів Волхвів» О’Генрі чи «Різдвяної пісні» Діккенса. А якщо й писали, то хіба що для того, аби прикрасити рукописами свою ялинку. Шансів на оприлюднення різдвяні тексти практично не мали. Янголи, дідухи, різдвяні зірки, колядники, кутя з узваром на інші нехитрі різдвяні радощі могли ненароком зруйнувати дбайливо вирощувану спільноту під назвою «радянський народ», який ідеологія активно живила тематичними новорічними мультиками, в яких безстрашні піонери допомагали забудькуватим дідам морозам знайти їхні торби з подарунками, або ж новорічними мелодрамами з традиціями ходити перед новим роком в баню, випадково опинятися в інших містах, щоб потім красиво співати під гітару і їсти «заливну рибу», хоч та «ну, і гадость»…

За іронією долі, сформоване на цінностях «заливної риби» покоління після того, як радянська новорічна ідеологія пішла тріщинами, отримало не так багато шансів повернутися до споконвічних куті, дідуха й дванадцяти страв. Більшість стрімко потрапила в маркетинговий вир вир санта класусів, оленів, імбирних пряників і Маколея Калкіна, який залишився «Сам вдома».

Увесь цей новорічно-різдвяний ідеологічний і маркетинговий шал не міг не позначитися на українській літературі. Різдвяних тем у ній не бракує, але подеколи вони так надійно заховані, що доводиться докласти зусиль, щоб їх знайти або про них згадати.

Ось вам перелік майже різдвяних історій, які варті того, щоб їх перечитати.

Українській слід в російському Петербурзі: про що насправді писав Микола Гоголь

Осідлати чорта, щоб злітати на ньому в Петербург і попросити в цариці черевички для коханої.

Найвідомішу в українській літературі різдвяну історію можна було б переповісти одним цим реченням, якби історії Миколи Гоголя можна було переповісти одним реченням в принципі. Проблема в тому, що їх переповісти неможливо. Це все одно як цибулю розбирати: знімаєш шар за шаром, а як зняв усі шари – то просто отримуєш замість цибулини купу розібраного лушпиння.

Якби Микола Васильович назвав свою Ніч перед Різдвом» якось інакше («Оксанини черевички» чи «Подорож на чорті»), то це ще питання, чи уславилася б «Ніч перед Різдвом» саме як різдвяна історія. Звісно, є тут і колядники, і зимові різдвяні пейзажі, і ранкова служба в церкві. Але, окрім того всього, тут не бракує нечисті: від чорта і аж до Потьомкіна. І якщо винести за дужки історію про черевички, яка сама по собі досить цікава (ніжка Вакулиної жінки варта царициних черевичків), то отримаємо чимало цікавих і, що не менш цікаво, неріздвяних сюжетів. Ну, зокрема про козаків, які йдуть до цариці на поклон. Суцільна політична чортівня.

Як матимете час, перечитайте «Ніч перед Різдвом», щоб переконатися, який неріздвяний твір написав Микола Гоголь. І як майстерно загорнув його в різдвяну обгортку.

Різдво Михайла Коцюбинського: від дитячої ялинки до містичного Черемоша

Якщо спитати, як називається найвідоміший твір Михайла Коцюбинського про Різдво, усі хором і дружно скажуть: оповідання «Ялинка». Відповідь – правильна. Але не єдино можлива. До того ж, перечитувати «Ялинку» напередодні Різдва чи Нового року варто лише у випадку, якщо однозначно хочете переконати себе або дитину відмовитися від живого деревця в оселі. Бо, незважаючи на позірний «хеппі енд», «Ялинка» – оповідання сумне й навіть трагічне. У саду росла її ялинка. Її зрубали для пана. Продали за такі потрібні сім’ї три карбованці. Як батько рубав, то ялинка тремтіла й стогнала, а малий Василько плакав. Утім, авторові було цього замало, то він вирішив ще й відправити Василька особисто везти ялинку панові. Наче бідолашному хлопцю було мало мертвого пенька в саду. Щоправда, потім Василько заблукав, тож усі переживання про ялинку відійшли на другий план. Іншими словами, Коцюбинський написав оповідання з розряду «те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Але різдвяного настрою воно однозначно не додає. Хоча різдвяні традиції підготовки до Святвечора Михайло Коцюбинський описав тут яскраво й переконливо.

Утім не менш яскравими є опис Різдва у його «Тінях забутих предків». Це – гуцульське Різдво. З його особливим колоритом і язичницькою вірою у злих духів і потойбічні сили.

«На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимось таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошару, щоб одігнати звіра і відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж сісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя…»

Іван нібито вшановує народження маленького Ісуса, але при тому не забуває покликати до Святої вечері «всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів». У «Тінях забутих предків» ви знайдете дивовижне поєднання християнства і язичництва. І жодний гуцул не дивується з того, що у новорічно-різдвяні дні до його кошари навідується сам Бог. Ба – більше: цей бог сивий і босий. «На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий Бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари…»

Такого поетичного і водночас язичницького Різдва, як у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, ще треба пошукати. Хоча сама повість, як і оповідання «Ялинка», трагічна. Це дуже пронизливий, хоча й світлий, трагізм. Вам від нього може щеміти душа. Тому рекомендовано читати лише якщо маєте бажання додати до свята трохи щирого й світлого щему.

Міська ялинка Анатолія Дімарова: новий рік супроти Різдва, або історія про перемогу міста

«Я раптом побачив свої та Сергійкові благенькі штанці, і черевики, почищені сажею, і мамине простеньке плаття, порівняв усе те з парадним одягом Юрася, якого встиг зненавидіти, з розкішно сукнею його матері, — мені стало так незатишно, як ще не було ніколи».

Оповідка «Біля ялинки» Анатолія Дімарова – одна із найбільш яскравих історій про те, як свого часу місто робило усе можливе для того, щоб поняття «село» й «другосортність» ставали синонімами. І не обійшлося в цьому випадку без ялинки.

Художня автобіографія Анатолія Дімарова «На коні й під конем» зажила слави гумористичного твору. Але насправді її пронизують гірка іронія, глибокий психологізм і щемлива ніжність. Твір складається із окремих оповідань. «Біля ялинки» – одне й них. Йдеться у ньому про те, як на новий рік (Різдво Анатолій Дімаров оминає) Толя й Сергійко їдуть у гості до Ганни Григорівни у місто, де вперше в житті бачать найпрекрасніше чудо із усіх чудес – прикрашену новорічну ялинку.

«Біля ялинки» – це історія про зіткнення різних світів і навіть більше – різних світоглядів, яке відбувається за лічені хвилини біля прикрашеної пряниками, цукерками та іграшками новорічної ялинки. Це пронизлива історія про хлопчика, якому вперше кажуть, що він «з села», і який розуміє, що «ялинка, й кімната, й господарі — все стало чужим ворожим. Захотілося раптом додому, де лише глиняна долівка, та стіл, та ослін, але все це своє, близьке і рідне».

«На коні й під конем» Анатолія Дімарова варто перечитати хоча б для того, щоб зрозуміти, на яких потаємних струнах нашої душі вміють грати маніпулятори (і звідки ростуть ноги комплексів меншовартості). А також для того, щоб згадати, якими прекрасними бувають люди, і що добрих і щирих людей у цьому світі також є, і їх – немало.

Зачарований колядник на яблукатому коні: Різдво Олександра Довженка

«Зачарована Десна» Олександра Довженка найменше асоціюється у нас з Різдвом, а воно там є. До того ж, у різних іпостасях. Від прозаїчних згадок традиційних бабиних прокльонів («побий тебе Святе Різдво») і аж до поетичних переказів старовинних колядок. Олександр Довженко описує Різдво дуже хитро: у «Зачарованій Десні» немає ретельних і довгих описів колядницьких традицій і навіть згадок про свято, з яким вони пов’язані. Натомість є деталізований опис ось того неймовірного урочистого настрою, який панує в оселі й серці лише на Різдво, а також не менш дивовижний переспів-переказ колядок, у яких Сашко «орав поле сизими орлами, засівав поле дрібним жемчугом, мости мости все тесовії, застилав килими все шовковиє».

Олександр Довженко про Різдво пише обережно, але дуже глибоко. Так можна писати хіба що про речі, які є невід’ємною частиною твого єства, але про які краще змовчати, бо красномовство може вилізти тобі боком. За радянських часів ось ці «різдвяні пасажі» у «Зачарованій Десні» критики обережно зводили до опису «краси й поетичності народних пісень». Хоча насправді Довженко пише про те, як ходили одна за одною колядувати дівочі ватаги (у Довженка колядують саме дівчата!), якого значення надавалося колядкам (на них чекали і вважали запорукою здоров’я й добробуту в новому році), якими давніми й прекрасними були ці тексти, і, як важко, згадуючи дитинство, оминути згадками Різдво.

Розповідь Олександра Довженка про колядки – це не просто спогади про традиції святкування. Це своєрідна обіцянка залишатися вірним самому собі за будь-яких обставин. Допоки дівчата співають про татарські підступи й козацькі звитяги, малий Сашко уявляє себе верхи на яблукатому коні, який «Дунай перескочив та копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, святий вечір…» На тому коні він вирушає він у життя, супроти ворогів і випробувань. І присягає ніколи й ні за які скарби свого яблукатого коня не продавати. Як би часом не було йому трудно, як би турки й татарва на торгу його не обступали, яку б ціну за коня не пропонували. «Так і не продав я його по сей день», – пише Довженко. Невже ви думаєте, що він оце й справді пише коня?

«Зачарована Десна» Олександра Довженка – ідеальне різдвяне читання, оскільки кіноповість аж по самі вінця сповнена теплом й світлом. А якщо ще й читатимете поміж рядків, то прочитаєте значно більше, ніж сподівалися прочитати.

Куди долетіли гуси-лебеді Михайла Стельмаха: обряд Святої вечері vs соцреалізм

Михайло Панасович Стельмах – класичний радянський письменник, в арсеналі здобутків якого була не лише Сталінська премія, численні радянські ордени й медалі, але й депутатство у Верховній Раді СРСР. Шукати чогось «антирадянського» у творчості Стельмаха не випадає – його проза взірець «соцреалізму». Але не все так просто. І в біографії самого письменника, і, тим паче, в його творчості. Бо класик «соцреалізму» таки примудрився за радянських часів написати про жертв голодомору (перечитайте «Чотири броди»), а також оспівати українські звичаї й традиції, оспівування яких, м’яко кажучи, могло закінчитися таборами.

На сторінках автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять», написаної в добу соцреалізму й за канонічними принципами соцреалізму, ви знайде опис прикрашеної до Різдва оселі, причому описі згадується і сіно на Покуті (!), і різдвяний стіл з дванадцятьма пісними стравами, й вишиті рушники. Але на цьому Стельмах не зупиняється. Він поетично виписує колядницький гурт із «звіздоношею» на чолі, і зрозуміло, що це аж ніяк не радянська «зірка», а звізда, що знаменує дещо інше – глибше, давніше, вагоміше за радянську ідеологію. Стельмах яскраво й поетично описує різдвяні традиції, надійно вплітаючи їх у канву соцреалістичного буття. Якщо врахувати, що творчість Михайла Панасовича була обов’язкова до вивчення на уроках української літератури в радянській школі, то вчителі отримували неабиякий інструмент розповісти про українські різдвяні традиції у дозволених навчальною програмою межах.

Якщо ж ви шанувальники розлогих епітетів, поетичних метафор і довгих образних речень, цілком можна присвятити новорічно-різдвяний час перечитуванню творів Стельмаха, зокрема його «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір». Чудова нагода переглянути свіжим оком тексти, які потроху забуваються. Але завдяки яким не забулися різдвяні традиції.

Зимова сповідь Григора Тютюнника: дуже холодна і зовсім не різдвяна історія

У 1961 році побачила світ перша новела Григора Тютюнника «В сутінки». Вона – холодна й зимова. Хоча зовсім не про Різдво. Йдеться у ній про вже дорослого сина, який приїздить на зимові канікули до матері. Але й через роки не може пробачити матері, що та холодної зими 1942 року зраджувала батька й проводила ночі з іншим чоловіком.

Це – автобіографічна новела. Григір Тютюнник народився, коли його матері минуло дев’ятнадцять, а батькові було за тридцять п’ять. Батька заарештували, коли Григору минуло шість, а матері його було двадцять п’ять. Вона лишилася сама самотою. Ось тільки у новелі батько – на фронті, а в житті він був у сталінських таборах.

Отож, зимові сині й густі сутінки. Ніч дихає морозом, а грубка – гарячим полум’ям. Святкова вбрана молода й красива жінка тужливо дивиться у вікно: прийде він сьогодні чи ні? Він приходить. І світ для неї перестає існувати, хоча вона й знає, що завтра ховатиме очі й відтиратиме щедро змащені дьогтем ворота й свою ганьбу. Світ перестає існувати й для її сина-підлітка, який ховається на печі, але все розуміє, і йому стає так боляче й образливо за тата. Він тікає з дому. І сімейна трагедія береться кригою на роки.

На відміну від дитячих зимових спогадів Довженка, Дімарова, Стельмаха, дитячі зимові спогади Тютюнника більше схожі на незагойні дитячі рани. Але, можливо, саме вони й викресали з нього настільки гострого й ранимого новеліста.

Читати новели Григора Тютюнника, все одно, що ножем душу різати. Але подеколи саме чужим болем можна вилікувати свій особистий. І навчитися прощати. У світі зимових дзвіночків, новорічних гірлянд та імбирних пряників обов’язкового повинне знайтися місце прощенню. «В сутінки» – новела про каяття і прощення. Яким подеколи потрібно не одна зима й не одне Різдво, щоб нарешті відбутися.

Різдвяна ластівочка Ірен Роздобудько: непроста історія перетворення «Щедрика» на «Caroll of the Bells»

Роман Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка» до Різдва має хіба що те відношення, що його сюжетна лінія обертається навколо історії світових мандрів відомої різдвяної пісні Caroll of the Bells, яка з походження є «Щедриком» Миколи Леонтовича.

«Щедрик» вперше виконали 1916 року в Києві. А «Caroll of the Bells» – 1921 року в Нью-Йорку. Між ними – нездоланна прірва, подолати яку вдалося лише у ХХІ столітті. Бо ім’я Миколи Леонтовича, так само, як й історія його вбивства, упродовж десятиліть перебувала за сімома печатями.

«Прилетіла ластівочка» Ірен Роздобудько – роман про те, як Україна й українці на початку ХХ століття намагалася виплутатися з лабет російської імперії, але трагічно втрапили в пастку імперії радянської. Визвольні змагання, Українська революція, розбиті надії на незалежність Української Держави стають тлом, на якому розгортається життєва трагедія митця – Миколи Леонтовича. Людини настільки залюбленої у музику, що музика застилає йому весь світ. А після його трагічної загибелі дзвенить у різдвяними дзвіночками.

В романі ви знайдете прекрасні описи різдвяного Києва 1916 року – Києва, який вірить у те, що все буде добре, і радісно колядує на Софійській площі. І хоча ми знаємо, що «добре не буде», роман Ірен Роздобудько складно назвати песимістичним. Він – правдивий, різноплановий, багатовимірний. Це роман про те, як творилося суспільство, в якому Прова на панування мала лише віра в комунізм. І про те, що з того вийшло (нічого путнього насправді).

«Прилетіла ластівочка» – роман про силу мистецтва. Насправді мистецтво не завжди перемагає, але здолати його також неможливо. Ірен Роздобудько пише про те, що всьому красивому, справжньому, талановитому й щирому – цілком під силу витримати випробування часом і забуттям. Тоді як все штучне, манірне, надумане – відходить у небуття.

У романі також багато любові. І піднесеної, невагомої, кришталево чистої. І звичайної, людської, земної, яка зводиться не стільки до тяжіння душ, скільки до тяжіння тіл.

«Прилетіла ластівочка» – один із тих романів, який чудово читатиметься під ялинкою. І після нього ви точно з особливим трепетом визиратимете колядників.

Різдвяне послання Андрія Куркова: Різдво – це не секс, а любов

Одразу скажемо, що в сучасній українській літературі невеличких оповідань безпосередньо й опосередковано дотичних до Різдва чимало. Тут можна згадати і Олександра Жовну, і Володимира Даниленка, і Андрія Бондаря, й Ірену Карпу, і Дзвінку Матіяш. А ще краще згадати традицію деяких видавництв видавати до Різдва збірки різдвяних оповідань.

Це вселяє неабиякий оптимізм. Навіть, якщо подеколи сюжети оповідань до теми Різдва притягнені за обидва вуха, а перечитувати деякі твори вдруге бажання не виникає. Чим більше письменники писатимуть, а видавці видаватимуть різдвяних історій, тим швидше формуватиметься в українській сучасній літературі потужний пласт якісної різдвяної прози.

Оповідання «Різдвяний сюрприз» Андрія Куркова у цьому сонмі сучасних різдвяних оповідань особливе свою сучасністю, поєднаною з переосмисленням споконвічного різдвяного сюжету. Йдеться у ньому про двох молодих людей, які вирішують на Різдво зачати дитину, щоб наступне Різдво святкувати вже з нею. А ще краще (так мріється жінці) народити на Різдво. Ось тільки ніколи не треба забувати, що мрії мають властивість здійснюватися. Особливо – різдвяні. Але здійснюються вони не завжди у спосіб, про який мрієш. Тож оповідання Андрія Куркова про наші мрії і те, чого від них можна чекати.

«Різдвяний сюрприз» – історія сучасних молодих людей, вже дуже далеких від прадавніх святкувань з зірками й вертепами, але при тому з вірою в Різдво й його дива. Це ніби ще один доказ того, що змінюється світ і змінюємося ми, але наше вміння вірити в різдвяні дива лишається незмінним. Як і бажання дарувати подарунки. Просто гоголівський Вакула у ХІХ столітті вирушає у подорож за царициними черевичками, а герой Куркова на початку ХХІ століття міркує, чи не подарувати коханій на Різдво мобільний телефон. Змінюється форма, але незмінним лишається зміст.

Тож якщо натрапите десь на збірки сучасних різдвяних оповідань, беріть і читайте. Сюжети там точно будуть вічними. І серед десятків оповідань обов’язково знайдете те, яке зігріє саме ваше серце і саме вам подарує святковий настрій.

Святкового вам читання!

Алина Акуленко, #Буквы

Поделиться:
Telegram
Viber